Хуан Хельман. Запитання

Запитання
 
«що ми робимо у приватному житті то наша справа» сказали

Шість божевільних медсестер із каролінської лікарні «Пікапун»
колихаючи грудьми

із солодкістю такою схожою на Бога

а якби Бог був жінкою? сказав хтось
а якби Бог був Шістьма божевільними медсестрами з «Пікапун»? хтось промовив
і якби /додав він/ Бог солодко колихав своїми грудьми?
а якби Бог був жінкою?

про Шістьох ходили слухи
їх бачили коли вони виходили з підозрілих помешкань із сумним поглядом вуст
їх бачили в ліжку в готелі «Бат»
по всій «Пікапун» бачили як вони злягалися з кравцями чоботарями м’ясниками

а хіба Бог не виходить із помешкань із сумним поглядом вуст? сказав хтось
а якби Бог був жінкою?

Божі цицьки! білі Божі стегна! молочні! сказав він
Боже молоко! кричали з дахів усього міста

ото ж вони його і спалили
розвели високе багаття біля підніжжя Східного пагорба
а заодно спалили Шістьох божевільних медсестер із «Пікапун»
усі вони були блондинками і щодня бачили смерть на роботі

тільки й того
так закінчується смертний і безсмертний трепет у Кароліні та інших господах Божих
а якби Бог був жінкою?
а  якби Бог був Шістьма божевільними медсестрами із «Пікапун»? хтось промовив
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Хельман. Про поезію

Зі збірки «На південь», 1982

Про поезію

Ну що я можу сказати/

її тепер читають мало/

та й тих хто читає небагато/

усі заклопотані світовою кризою/ та

потребою щодня їсти/ справа

безперечно важлива/ а втім я собі пригадую

як помер від голоду мій дядько хуан/

він казав що і не думає про їжу і взагалі у нього все гаразд/

негаразди почалися потому/

бо на труну бракувало грошей/

і коли зрештою по нього приїхала муніципальна вантажівка/

дядько хуан скидався на пташку/

ті з муніципалітету кинули на нього зневажливий погляд/

і пробурчали що їм знову завдають клопоту/

що вони люди і ховають людей/ а не таких

пташок як дядько хуан/ а він ще й співав без перестанку

цьвірінь та цьвірінь дорогою до крематорію/

оце вже їм здалося неповагою/

йому звеліли стулити пельку ще й стусаном почастували/

та цвірінькання все пурхало кабіною аж у головах їм зацвірінькало/

таким уже був мій дядько хуан/ над усе любив співати/

і з якої скажіть то причини мав би мовчати після смерти/

так цвірінькаючи опинився у печі/ ще й попіл його трохи поцвірінькав/

а чиновники червоні від сорому втуплялись у власні черевики/ та

повернімося до поезії/

поетам нині ведеться кепсько/

їх тепер мало читають/ та й тих хто читає небагато/

цей фах більше не в пошані/ і з кожним днем поетові все важче

змагатись за дівоче кохання/

стати кандидатом в президенти/ отримати кредит у крамниці/

лицар подвигів не чинить аби бути оспіваним поетом/

король не платить три червонці за натхненого вірша/

і ніхто не знає чи так сталось бо попереводились дівчата/ крамарі/ королі/ чи лицарі/

а чи зійшли на пси самі поети/

може винні усі одразу

й нема сенсу над тим застановлятись/

але втішно усе таки знати що хтось іще здатен цвірінькати

коли цього найменше чекають/

як мій дядько хуан після смерти/ і я сьогодні

аби ви мене полюбили.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Хельман. Запитання

Зі збірки «Mundar», 2007

Запитання

Запитання без відповіді

стало вербою плакучою...

все навколо неї співає,

а всередині — лише повітря,

вода та розсіяне світло

бознаколишнього місяця.

Припавши до її грудей

стільки разів плакав час.

А віти повільно згасали

як і пси під її шатром,

і скрушні зойки,

що не в змозі промовити «ай!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Хельман. Поетичне мистецтво

Зі збірки «Velorio del solo» , 1961

Поетичне мистецтво

Зі стількох людських справ займаюся не своєю,

ніби невблаганний господар

змушує мене працювати і вдень, і вночі,

із болем, із коханням,

під дощем, серед катастрофи,

коли мене кличуть обійми ніжности або душі

і коли я хворий та безсило падають руки.

До цієї роботи мене змушує далекий біль,

а також сльози і вітальні хустинки,

обітниці ранньої осені та вогню,

поцілунки при зустрічі, поцілунки прощання,

усе велить працювати зі словами, із кров’ю.

Я ніколи не був господарем ані праху свого, ні віршів,

невидимі лики писали їх, наче кидали проти смерти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Хельман. Епітафія

Епітафія

У душі моїй пурхав птах.

Судинами квітка пливла.

Серце моє було скрипкою.

Бувало, що я кохав.

Бувало, кохали мене.

І над усе я радів

весні, з’єднаним рукам.

Люди мають бути щасливими! —

так я завжди казав.

(Тут вони спочивають:

скрипка,

квітка

і птах.)

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Хельман. Питання

Питання

Коли вже ти струмуєш моєю кров’ю,

і знаєш мої границі,

і пробуджуєш мене серед дня,

аби закарбувати мене у своїй пам’яті,

і нетямишся від моєї терпимости до самого себе,

то скажи мені, якого біса я роблю,

чому потребую тебе,

хто ти, мовчазна, одним єдина,

що вдивляєшся мені в очі уважно і лагідно,

сенс мого жагучого кохання,

чому прагну наповнити тебе лише собою,

і вмістити тебе в собі, і вичерпати,

і змішатися з твоїм волоссям,

чому ти — моя єдина вітчизна

супроти звірні забуття.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Хельман. Поспішімо

Зі збірки «De atrásalante en su porfía», 2009

Поспішімо

Поезіє, поспішімо,

доки морок не став тотальним.

Ці часи, що спливають кров’ю від збочень,

заслуговують трохи блакиті, трохи ясности,

мужности перед небезпеками,

останками машинерії зла.

Треба повернути світ обличчям до нього самого

від його безупинної гонитви.

Треба

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Слово apurémonos, перекладене тут як поспішімо, має ще одне значення: очистімося, одухотворімося, піднесімося духом, ушляхетнімося.

Хуан Хельман. годі...

Зі збірки «Мав сказати, що кохаю»

годі...

годі

досить із мене смерти

досить болю і мороку годі

моє серце сяйне наче слово

воно стало величним наче

сонце на сході злітає серце моє співає

зараннями воно пташка

а потім воно ім’я твоє

твоє ім’я яке сходить ранками

зігріває світ і сідає

єдино у моє серце

сонце в моєму серці

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)